Загальна характеристика філософії Нового часу. Емпіризм та раціоналізм.

Остаточний поворот до затвердження автономії людського розуму, до визнання його основою поведінки і пізнавальної активності людини відбувся із зародженням філософії Нового часу, основоположниками якої виступили Френсис Бекон (1561-1626 р.) і Рене Декарт (1596-1650 р.). Відновлення в правах самоцінності природи і людської індивідуальності, здійснене світоглядом епохи Відродження, висунуло як першорядне філософське завдання обґрунтування адекватного методу пізнання самосущої природи, а також дослідження природи самого людського розуму як суверенного і самодостатнього засобу людської активності. До цього спонукала не тільки логіка руху думки, але і наростання соціального руху проти суспільних відносин і інститутів феодального суспільства, усвідомлення їхньої неадекватності буржуазним економічним відносинам, що поволі формувалися.

У своєму найважливішому філософському творі «Новий Органон, чи Істинні вказівки для тлумачення природи» …
(1620 р.) Бекон проголошує принцип емпіризму як основу пізнання і розробляє індуктивний метод — одержання загальних положень, загального знання про світ шляхом вивчення різноманітних індивідуальних речей. Отримує новий поворот і уявлення про цілі і призначення пізнання. Знаменитий афоризм Бекона «знання — сила» виразив ідею експериментальної науки, що приносить людині практичну користь. Одержання знання орієнтоване на його практичне застосування. У цьому яскраво виразився дух нових економічних відносин, що зароджувалися у переддень буржуазних революцій.

Питання про те, яким чином людина осягає істину, отримує достовірні знання про світ, інший основоположник філософії Нового часу — Р. Декарт — вирішує принципово іншим чином.

Декарт знаходить нову універсальну точку відліку для пізнання: розгляд речей не самих по собі, а стосовно нашого інтелекту. Наука — це зумовлений людським розумом спосіб розгляду речей.

Декарт — основоположник раціоналізму Нового часу. Він зрівняв усі речі перед людським інтелектом. На відміну від Аристотеля начала чи принципи він переніс з об’єктивного світу на людський розум. Такий підхід знищує природну нерівність речей, дозволяє застосувати до них єдину мірку — кількісний підхід. Філософія Декарта виступила методологічною основою математичного природознавства. Аристотелівська якісна онтологія заміняється кількісним аналізом різноманітних речей, тому що за основу знання беруться не речі самі по собі, а лише способи їх розгляду людським

інтелектом.

Декартова філософія стала провісником механістичного світогляду. У ній виділяються дві самостійні субстанції світу — матеріальна, відмінною характеристикою якої є протяжність, і мисляча, для якої характерна непротяжність і неподільність. Людина в Декарта виявилася дуалістичне розколотою на тілесне, матеріальне і духовне, мисляче начала. Усі живі організми Декарт розглядав як машини, механічно діючі істоти. Таке і людське тіло, але воно є такою машиною, у яку Бог уклав душу. Розум, здатність раціонального судження є істотною особливістю людини, її винятковою якістю. Причому розум — основа не тільки пізнання, але і доброчесної поведінки.

 

9. "Докритичний" та "критичний" періоди у творчості І. Канта.

Еммануїл Кант народився в 1724 р. у сім’ї ремісника в Кенігсберзі. Тут Кант вчився, вчителював, став професором, ректором університету. У Кенігсберзі він написав усі свої твори, тут він і помер у 1804 р.

Докритичний (догматичний) період.

Визначальним для цього періоду є робота над проблемами природознавства та математики, викладання природничо-наукових дисциплін. Астрономія, математика, фізика, антропологія, фізична географія, мінералогія — такий неповний перелік галузей знання, які його цікавили. У своїх природо наукових дослідженнях Кант перебував під впливом ньютонівської концепції всесвітнього тяжіння (розробив пояснення явищ припливів та відпливів на основі визначення присутності відштовхуючих сил, дії сил на відстані) та еволюційної концепції Ж. Бюффона, його ідеї закономірної зміни природних тіл та явищ у часі. Кант виступає як натураліст-спостерігач, обґрунтовує необхідність того, щоб в природознавстві все було пояснено природним чином. У роботах цього періоду було поставлене питання про розвиток у природі. Зокрема, в роботі "Всезагальна природна історія та теорія неба" (1775) була розвинена космогонічна гіпотеза, в якій на основі законів механіки пояснювалось, яким чином виникла сонячна система, які етапи вона пройшла. У працях "докритичного" періоду Кант перебуває під впливом раціоналістичної філософії Лейбніца. Він дотримується погляду, згідно з яким зв’язок між причинами і наслідками подій не відрізняється від логічного зв’язку між підставою та наслідком. Однак поступово Кант відмовляється від такої позиції під впливом філософії Юма. Кант починає визнавати, що зв’язок між причиною і дією має емпіричний характер (факт буття), а не характер логічного висновку. Разом з цим Кант залишається на позиціях раціоналізму і наголошує, що наука (математика, природознавство), не може мати своїм джерелом досвід, який завжди є обмеженим, а тому не може бути підставою для універсальних узагальнень. Воднораз джерелом для таких знань не може бути і розум сам по собі.

загрузка…

Второй этап — так называемый "критический". В работах этого периода последовательно излагались: "критическая теория познания", этика, эстетика и учение о целесообразности

природы. Основное внимание философа сосредоточилось на критическом анализе познавательных способностей человека, на разработке соответствующей теории познания. Под влиянием скептицизма и эмпиризма Юма, Кант ввел в философию понятие об отрицательных величинах, осмеял увлечение современников мистикой и "духовидением". В этот период он придает большое значение использованию в философии опытного знания. Кант расширяет рамки критической философии: принципы, найденные в теории познания, применяет в социальных сферах. Обретенная истина подвергается многократной проверке, выдержав которую получает дополнительное обоснование, а не выдержав, заменяется новой, подвергающейся, в свою очередь, проверке, уточнению и совершенствованию. Перейдя на позиции критической философии, Кант не забывал об естествознании. Он продолжал читать курсы физической географии и теоретической физики. Сохранял интерес к астрономии и "небесной механике" и написал две статьи на эту тему: "О вулканах и луне" и "Нечто о влиянии Луны на погоду". За два года до того, как заговорили о берлинском конкурсе, он выпустил работу "Метафизические начала естествознания".

Теорія пізнання. Апріоризм. Знання завжди виявляють себе у формі судження, в якій думкою фіксується відношення чи зв’язок між поняттями — суб’єктом і предикатом судження. У математиці, філософії, природознавстві судження займають визначальне місце. Тому Кант ставить три питання: 1)як можливі такі судження в математиці; 2) як вони можливі в теоретичному природознавстві; 3)як вони можливі в "метафізиці". Вирішення цих питань Кант пов’язує з дослідженнями трьох головних пізнавальних властивостей. Чуттєвість — здатність до почуттів, розум — здатність до умовиводів, які доходять до ідеї, розсуд — здатність до понять і суджень. Кожна з пізнавальних властивостей розглядається Кантом крізь проблему апріорності. Проведене дослідження уможливило зробити йому висновок, що існують апріорні форми чуттєвості (простір і час), апріорні форми розсуду (категорії). Спроба знайти апріорні форми розуму призвела до висновку про існування антиномій розуму. Кант розділяє математику на дві форми: чуттєве споглядання простору (геометрія) та чуттєве споглядання змін у часі (арифметика). Простір — апріорна форма чуттєвого споглядання. Час — апріорна форма чуттєвого споглядання змін, яка надає послідовностям подій загальності та необхідності.

Трансцендентальна логіка. Питання про можливість апріорних синтетичних суджень у філософії ("метафізиці") Кант пов’язує з дослідженням властивостей розуму. Він розглядає розум як здатність створювати умовиводи, що призводить до виникнення ідей. За Кантом, "ідеї" — поняття про незаперечне. Розум створює три головні ідеї: І) ідею про душу як цілісність всіх психічних явищ; 2) ідею про світ як цілісність нескінченного ряду причиново зумовлених явищ (причин і наслідків); 3) ідею про Бога як причину усіх причиново створених явищ. Однак спроба розуму дати вичерпну відповідь про те, що є світ як ціле, призводить до суперечності. А саме: можна довести, що світ не має початку в часі, не має обмежень в просторі. І можна довести, що світ почав існувати лише з якогось моменту часу, що світ обмежений просторово. Кожна зі схем доведення буде логічно істинною. Такі суперечності, як виявив Кант, виникають у розумі з необхідністю. А це свідчить, що розум сам по собі має суперечливий характер. Кант пропонує розділити логіку на два типи — загальну логіку і трансцендентальну логіку. Загальна логіка досліджує форми поняття, судження, умовиводу, повністю абстрагуючись від питання про зміст, який мислиться за допомогою тієї чи іншої форми думки. Трансцендентальна логіка звертає увагу на те, що надає знанню апріорного характеру, створює можливість виникнення загальних і необхідних істин. Таким чином, фактично вчення Канта про пізнання є розгорненою трансцендентальною логікою.

Етика. Людина діє з необхідністю, оскільки вона з своїми думками, чуттями розміщується серед інших явищ природи і в цьому відношенні підкоряється необхідності світу явищ. Разом з цим людина є моральною істотою. Як моральна істота, вона належить до світу духовного. І в цій якості людина — вільна. У разі, коли дії збігаються з моральним законом, здійснюються людиною на підставі власної схильності, їх не можна назвати моральними. Дія людини буде моральною тільки в тому випадку, коли індивід здійснює її з поваги до морального закону. Суперечність між моральною поведінкою людини і результатом цієї поведінки в емпіричному житті не знімається нашою моральною свідомістю. Не знаходячи справедливого стану речей у світі явищ, моральна свідомість діє у світі уявному. Існування таких понять, як "свобода", "безсмертя", "Бог", пояснюється вірою в уявний світ, даний тільки думкам, але неосяжний для думок (трансцендентний світ). Трансцендентність уявного світу буде існувати завжди, бо людина не здатна своїм розумом вийти за межі антонімічності загальних і необхідних понять.