Співвідношення діалектики із метафізикою, релятивізмом, софістикою, догматизмом та еклектикою

Чому для цілої низки філософів та науковців діалектика постає неприйнятною? Окрім того, що вони досить часто пов’язують діалектику із політичними та ідеологічними явищами, тут спрацьовують й деякі інші причини:

^> по-перше, багатьом науковцям діалектичні пасажі видаються дуже абстрактними, беззмістовними, заплутаним;.

% по-друге, часто видається, що діалектичні міркування нічого не додають до того, що можуть дати конкретні досліди та експерименти;

^ по-третє, декому здається, що не варто упереджувати досліди якимись загальними міркуваннями, які можуть і не підтвердитись, проте збити науковця із неупередженої позиції;

% по-четверте, багато науковців мають справи не із широкими теоретичними узагальненнями, а із частковими, фрагментарними, до того ж — прикладними знаннями, де потреба у засобах …
узагальнення на рівні другої рефлексії (вироблення парадигм, принципів, алгоритмів інтелектуального пошуку) відсутня. В даному випадку діалектика дійсно може не знайти сфери застосування.

Від часів виникнення позитивізму існує ціла низка науковців, яка дотримується тези: "ІГ вірю лише тому, що можна підтвердити фізичним експериментом". Варто поставити їм лише одне питання: яким фізичним експериментом можна підтвердити саму

цю тезу? їхню віру? А то й просто самий факт того, що вони мають свідомість і віру? Ясно, що поза роботою апарату людського мислення ніякого пізнання, ніякої віри немає і бути не може, а цей апарат працює не за законами фізики, а за зовсім іншими законами. Цей апарат потребує певного використання та певного спрямування. Якщо хтось не визнає діалектичного способу організації мислительної діяльності, то він повинен подбати про якийсь інший. Окреслений нами підхід до роботи мислення, що намагається повністю підпорядкувати свідомість фізичним фактам, отримав назву фізикалізму. З позиції фізикалізму людське мислення не має ніяких власних особливостей: його зміст визначається виключно лише тим, що може бути отриманим із фізичної реальності. Якщо ж навіть визнається, що свідомість може здійснювати якісь власні побудови, то їх виправданість перевіряється, знову-таки, на основі фізичних явищ. Якщо би справді можна було уявити таку свідомість, то треба сказати, що вона була би досить дивною: в ній були би відсутні норми логіки, моральні норми і правила, весь світ мистецтва і, напевне, релігії. В такий свідомості також була би відсутньою або суттєво урізаною уся ^ сфера людського спілкування, оскільки в більшості випадків у спілкуванні фігурує така інформація, яку не можна звести до фізичних фактів. Така свідомість була би просто різновидом приладу, що реєструє певні фізичні чинники, параметри, величини. Може для когось це і є ідеал людської інтелектуальності, але він аж ніяк не відповідає реальному (не тільки фізичному, а й надфізичному) стану людського буття.

Якщо ж ми вийдемо за межі фізикалізму, то питання способу мислення постане для нас одним із найбільш актуальних, оскільки від способу мислення будуть залежати не лише результати нашої пізнавальної діяльності, а й окреслення світу, що ми його будемо створювати в своїй уяві та своєму спілкуванні, в якому ми будемо розгортати своє життя і реалізовувати свої прагнення. Взявши діалектику за вихідне в оцінці інших способів мислення, розглянемо найбільш поширені із них.

Догматизм. В будь-якому процесі пізнання та думання, якщо вони здійснюються правильно, на певній дистанції повинна зберігатись вихідна основа усього руху. Прагнення взяти цю основу як найважливіше у всьому русі, виділити її та вивести на перший план постає одним із механізмів догматизму. За Гегелем, у діалектичному русі наявні відносне (змінне) та абсолютне (незмінне). Догматизм протиставляє абсолютне відносному і це абсолютне лише й приймає до уваги. В іншому варіанті догматизм може утворюватись наступним чином: ті здобутки та утворення мислення, які виправдали себе, розглядаються як виправдані та важливі. Вони свідомо протиставляються будь-якому іншому (зокрема, новому) знанню як єдино виправдані.

Із діалектикою догматизм споріднює прагнення здобути безумовне, абсолютне знання, проте діалектика розуміє абсолютне як те, що лише поступово викреслюється в русі відносних категорій, а догматизм відкидає відносне і прагне лише абсолютного. Отже, догматизм не володіє мистецтвом поєднання протилежностей.

Осмислюючи механізми виникнення догматизму, варто мати на увазі й те, що його утворенню можуть сприяти • соціальні, • психологічні, • моральні, • ціннісні чинники. Так, прагнення будь-що зберегти якісь традиції також може привести до догматизму або стимулювати його появу.

Психологічна прихильність до якихось певних позицій, залучення до певної системи цінностей, надмірна довіраокремим компонентам пізнавальної діяльності — все це може або запустити в дію інтелектуальні механізми утворення догматизму, або стимулювати його появу і утвердження.

загрузка…

Релятивізм. Цей спосіб думання постає протилежним догматизмові: релятивізм стверджує, що все є відносним, що немає нічого, що може тривалий час зберігати своє значення. Якщо догматизм абсолютизує в мисленні момент сталого, незмінного, то релятивізм, навпаки, — момент змінного, рухливого.

Сутність релятивізму можна передати тезою "Все є відносним ".

Дотепну критику релятивізму вигадали ще давньогрецькі філософи. Вони казали: якщо все є відносним, тоді й твердження "Все є відносним»’ є також відносним. А якщо воно відносне, тоді може існувати щось і безвідносне, тобто — абсолютне. Таким чином, виходило, що теза "Все є відносним»’ поставала парадоксальною, внутрішньо суперечливою.

Головне ж полягає у тому, що поняття відносного обов’язково передбачає певне мірило, певний взірець, із яким порівнюють наявне і роблять висновок щодо його відносності. Але без уявлення про те, чим відносне відрізняється від іншого, безумовного та абсолютного, такий висновок був би просто неможливим. Отже, релятивіст не виявляє засади своєї позиції, а ми можемо поставити питання: на основі чого можна зафіксувати відносність? Якщо все перебуває у тому ж самому русі, то його просто не можна виявити. Згадаймо, що ще Г.Галілей встановив, що не можна відрізнити спокій від рівномірного прямолі-нійного руху.

Молена стверджувати, що релятивізм також: не вміє по-ієднувати протилежності, розв ‘язувати суперечності; на ф відміну від догматизму, він зупиняється на відносному, не здобуваючи абсолютного.

Релятивізм також може підкріплюватись зовнішніми стимулами, наприклад, усвідомленням того, що існує невизначена множина різних підходів до того ж самого явища, що немає одного єдиного критерію істини, що не існує такого експерименту, який встановив би щось одного разу і назавжди.

Софістика сповідує принцип релятивізму, але додає до нього кілька моментів. По-перше, софісти прив’язують відносність до якогось людського інтересу, тобто починають стверджувати, що існує зіткнення різних інтересів, що мають однакові права на претензії, а тому врешті будь-який з цих інтересів може реалізуватись. Скоріше за все, це буде інтерес або сильнішого, або дотепнішого. Софістика, таким чином, вважає, що відносність позицій та знань можна використати для проведення приватного інтересу. По-друге, момент: софістика звертає увагу й на те, що зміст знання залежить від форм його виразу в мові, а тому вар то лише переформулювати певне твердження, як воно може всіх влаштувати; отже все є відносним. В сфері ж відносного безвідносним постає певний інтерес, який, незалежно від його змісту та спрямування, може бути реалізованим через використання прийомів свідомого перекручення думки чи за допомогою мови, чиго через демонстрацію відносності знань і рівності всіх можливих позицій.

Еклектика. Діалектика передбачає вичерпування множини шляхом здійснення певного складного руху: ототожнення протилежностей, заперечення заперечення, поєднання одиничного та всезагального та ін. Еклектика передбачає довільне, часто механічне або зовнішнє поєднання елементів певної множини. Із діалектикою вона має ту схожість, що намагається поєднати певну множину явищ або елементів, але докорінно відрізняється способом поєднання. Еклектика не прагне відшукати внутрішні засади єдності, а лише збирає множину за допомогою довільних прийомів. Невиправдане внутрішніми зв’язками поєднання постає характерною ознакою еклектики.

В той же час еклектику не можна розглядати як виключно негативне явище, оскільки збирання, накопичення певних елементів, знань, фактів може підготовити грунт для подальших виправданих узагальнень, а, дещо штучний спосіб поєднання певних елементів може породити ефект відкриття. Згадаймо, наприклад, той факт, що рентгенівське випромінювання було відкрите випадковим поєднанням фотоплатівки із шматочком радіоактивної речовини. В мистецтві еклектика дала цікаві ефекти в архітектурі (стиль еклектика), живописі (сюрреалізм), літературі (постмодернізм).

Метафізика. Розглянемо і співвідношення діалектики з метафізикою. За механізмом утворення метафізику можна вважати різновидом догматизму (так вважали Г. Гегель, О. Конт та ін.). Метафізика наполягає на тому, що в пізнанні наявні деякі незмінні складові, існування яких обумовлено тим, що є особливі, часто -надфізичні сутності. З позиції метафізики, там, де немає абсолютного, не може виникнути й відносне, оскільки саме це відносне постає або виявленням абсолютного, або формою його фіксації.

У підході до протилежностей метафізика стверджує, що лише одна протилежність є істинною, такою, що відповідає вимогам абсолюту, а інша, постає лише недосконалою формою виразу першої. Більше того, між протилежностями не може бути рівності та взаємного переходу: розрив позитивного та негативного є абсолютним, і вони є несумісними. Позиція метафізики значною мірою пояснюється тим, що, з її погляду, матеріальне не може бути виявленням справжньої сутності буття, оскільки воно є подільним, мінливим, розпорошеним. Лише духовне володіє характеристиками абсолютного, а тому лише через духовне людині відкритий шлях до справжніх

сутностей. Метафізика фіксує той реальний факт, що людське пізнання, людське ставлення до дійсності передбачають наявність в людському інтелекті елементів надфізичного, ідеального плану; що задля свідомого орієнтування в дійсності людині конче потрібні не біологічні, а взірцеві, еталонні орієнтири та системи відліку. Виникає питання: ці орієнтири та еталони і є справжньою, найпершою, вищою реальністю, чи вони постають лише інтелектуальними утвореннями, необхідними для сприйняття та осмислення реальності? Відповідь на це питання може виявитися вирішальною для оцінки того, що саме можна вважати метафізикою. Г.Гегель категорично поставав проти догматичного мислення, але для нього ідеальна реальність була першою та єдиного. Тому можна стверджувати, що за сутнісними орієнтирами Г.Гегель був метафізиком, у той час як за стилем мислення — діалектиком. Ця суперечність проявилась в його філософії у вигляді суперечності між методом та системою філософії.

Слід визнати, що інтелектуальні (ідеальні) побудови мають значення виправданих та ефективних інструментів нашого осмислення та освоєння дійсності, що пізнання та людська життєдіяльність постають процесами взаємодії ідеального та реального. А тому гегелівську діалектичну логіку слід сприймати як ідеальну конструкцію певних проявів дійсності. Ця конструкція є еталоном, інструментом її осмислення. Із нею, як і з будь-яким іншим еталоном, можна виправдано діяти лише у певний спосіб:

її не молена ототожнювати із самою дійсністю’, але її не можна і протиставляти дійсності; еталонна конструкція дає можливість вимірювати стани дійсності, оцінювати їх, порівнювати між: собою;

еталонна конструкція надає можливість побачити певні характеристики дійсності в їх чистоті, виразності, чіткій відмінності від інших.

Отже, як гегелівську діалектичну логіку,так і інші методологічні позиції, ми повинні розглядати як ідеалізовані моделі дійсності, що роблять дійсність доступною до осмислення.

Наскільки виправданою є точка зору, що діалектика існує лише у людських міркуваннях, а в реальних процесах її немає? Таке трактування діалектики було поширеним у філософських течіях екзистенціального спрямування. Аргументація на користь даної точки зору така: сама природа не відрізняє лівого від правого, часткового від нескінченного. Це робить лише людина, оскільки вона намагається свідомо регулювати свою діяльність. Людська ж діяльність так чи інакше пов’язана із кінцевим, відокремленим від світової цілісності. А там, де є кінцеве, виникає ■=> початок та кінець, •=> добре й погане, ■=> часткове та нескінченне, ^> ліве і праве та ін. Отже, причиною появи діалектики є відокремлення людини від світу, протистояння її тому цілому, в межах якого вона змушена пізнавати і діяти. Людське мислення також відбувається у формі здійснення серії часткових актів, тому воно, наприклад, нездатне усвідомити, як світло може бути водночас частинкою та хвилею, тоді як в природі світло не буває окремо частинкою, а окремо -хвилею. Це є дещо єдине. Діалектика — це нібито прокляття, що лежить на всьому, до чого доторкується людина.

Марксизм запевняв, що діалектика мислення є лише відображенням діалектики світу, природи, суспільної історії. Проте навряд чи можна ігнорувати аргументи, наведені вище: людське пізнання дійсно рухається в сфері обмежених кінцевих форм, а там, де немає обмеженого, не виникне й питання про відмінності та протилежності.

З іншої сторони, закономірно виникає питання: чому в монолітному світі виникає процес, що носить діалектичний характер? Оскільки діалектика відбувається в тому ж самому монолітному світі, то слід вважати, що світ якщо й постає не таким, не діалектичним, проте він має передумови для переростання монолітного процесу у діалектичний. Але при такому припущенні ми навіть дещо підвищуємо значущість діалектичного мислення: саме воно вимагає від нас не зупинятись на відмінностях та протилежностях, а доводити їх до синтезу, тобто будувати мислення весь час з огляду на принципову цілісність буття, яке ми намагаємось осягнути.

Поставимо, нарешті, резюмуюче запитання: як же нам сьогодні ставитись до діалектики? Приймати її, сприймати із критичними зауваженнями, відкидати в ім’я тих методологічних позицій, які сьогодні більше імпонують частині науковців? Досвід історії філософії вчить нас вмінню займати неупереджену та виважену позицію. Будь-які явища, що виникли та засвідчили свою буттєву спро

культури, навряд чи можна спростувати простим відкиданням. З іншої сторони, діалектичний погляд на світ не є вигадкою лише філософії: він мав і має свої прояви в науці, народній мудрості, психології, мистецтві. Значить, мова повинна йти про те, щоби визначити для цього погляду належне місце та осмислити його через сучасні світоглядні та методологічні позиції. Діалектика, безумовно, має свій предмет, свою інтелектуальну схематику, свої евристичні (такі, що сприяють творчому відкриттю) та пояснювальні можливості.

* Проте спроба подавати її як єдино виправдану методологію мислення і пізнання очевидно не відповідає сучасному стану філософії та науки. Як тип мислення з позиції другої рефлексії (рефлексіїрефлексії), діалектика і понині залишається однією із найбільш вдалих та докладно розроблених методологій. Але навряд чи це дає нам привід розглядати її в якості єдино можливої методології. Існуючі на сьогодні методології аналітичної філософії, метафізики (переважно у межах релігійної філософії), феноменології да-Іють інші типи мислення, і всі вони мають своє виправдання. Поліфонія цих типів засвідчує надзвичайну складність та