Прояви людської особистості

через самотність ідеали, мотиви, цінності

самоусвідомлення принципи, переконання, вірування самодостатність знання, погляди, еруди-ція, вищі почуття

сенсопокладання само детермінація самовизначення

Тобто, перш за все духовний світ людини постає в окресленнях найперших людських життєвих орієнтирів, але його зміст та життєва значущість проявляється у людських діях, тому духовний світ людини сполучає її самотність із реальними процесами людського життя.

II *Ютже, людська особистість розкривається через співвідношення

11 "самотність — духовний світ — діяльність".

Проте самий факт концентрації якостей особистості навколо її самості породжує дещо несподівані для повсякденної свідомості проблеми. Найперша серед них — це усвідомлення людиною власного Я, або, як це інколи подають в дослідницькій літературі, це …
є проблема "відношення Я до Я". Здавалося б, це якась нереальна, може навіть вигадана проблема, але насправді кожна людина стикається із нею в своєму житті, оскільки кожна людина, по-перше, має подвійне сприйняття свого Я: внутрішнє, із середини своє’Гсвідомості, та зовнішнє, через ставлення до себе інших лї >й. Отже, відбувається постійне примірювання внутрішнього Я УА свого самосприйняття та самооцінки) із зовнішнім Я (із тим Я, яке приходить до нас через оцінки інших людей). Такого роду примірювання є особливо значущим для людської особистості в процесі її становлення.

Відношення "Я до Я" є дуже важливим з позиції людського самопізнання та самоідентифікації: в різних життєвих ситуаціях людина не лише проявляє себе, а й відкриває сама себе. Як правило, людина, спостерігаючи із середини за самою собою, бачить та розуміє в собі більше, ніж: інші люди, тому вона схильна прощати собі набагато більше, ніж: іншим людям. З іншого боку, вона може поставати для себе самої незавершеною, непевною, в той час, як інші, як здається, діють впевнено та однозначно; адже їх внутрішні вагання та боріння для нас є закритими, невідомими. По-друге, відношення "Я до Я" постає як входження людини у своєрідний екзистенціальний тунель: адже кожна людина не є ні автором, ні власником свого Я; вона віднаходить це Я в собі, як дещо їй наперед задане. Звідки прийшло це Я до нас? Що воно несе із собою? Що це взагалі за здатність самоідентифікації та са-моцентрирування людини через Я? — Усі ці питання надзвичайно важливі як для окремої людини, так і для людства в цілому.

Два моменти — зосередження людської особистості на самості та недоступність нам внутрішнього світу іншої людини — породжують проблему відношення "Ята Іншій". Людська особистість самодостатня, самовладна, а тому вона діє лише із себе самої. Виникає питання: як при цьому розглядати інших людей? Як елементи моїх життєвих ситуацій? Як перешкоди на шляху моїх са-моздійснень? Ці питання постають особливо гострими в так званих ліберальних суспільствах, що базуються на ринкових економічних відношеннях. Тут окрема людина не лише в своїх особистісних виявленнях, а і в реальних міжіндивідуальних стосунках постає в якості єдиного суб’єкта своєї життєдіяльності, отже питання про ставлення до інших людей постає не зайвим і не лише теоретичним.

Інша людина, що входить в моє сприйняття дійсності, принципово відрізняється від всіх інших елементів сприйняття: за нею стоїть намір, інтелектуальний вимір. Фізичні речі і навіть тварин ми оцінюємо за принципом тотожності їх сутності із їх проявами (існуванням), тобто від проявів ми робимо висновок щодо сутності. Але такий підхід не спрацьовує тоді, коли ми маємо справу із іншою людиною: мало того, що людина може свідомо маскувати свої наміри за неадекватною їм поведінкою, вона сама може оцінювати себе неповно або неадекватно.

Е. Гуссерль

Відношення до Іншого Е. Гуссерль називає апрезентацією —"аналогічною презентацією" (представленням за аналогією), коли ми можемо надавати реальності духовним вимірам Іншого лише на основі аналогії із власними самоспостереженнями. Проте повна аналогія тут неможлива з тої простої причини, що ніяка інша людина не може бути повністю тотожною нам. Значить ми повинні розповсюджувати аналогію не на всі характеристики духовного в іншій людині, а на його якість, структуру, функції. Наприклад, /. Кант вважав, що визнаючи за собою право керуватися розумом, ми повинні надавати таке право і всім іншим людям. Якщо ми надаємо собі право на помилку, те ж саме ми повинні надати і іншим. Тобто йдеться не про повну тотожність нас із іншими, а про прийняття інших людей в тих якостях та функціональних окресленнях, які ми віднаходимо в собі.

ФЦей момент принципового прийняття Іншого в його власних якостях за аналогією із Я позначається як входження у відношення до Іншого через відношення "Яі Ти". Дане відношення принципово протиставляється відношенню "Я і Воно ": останнє припускає відсторонене, байдуже, нівелююче ставлення, а відношення "Я і Ти" передбачає момент злиття себе із Іншим, момент повного ототожнення.

загрузка…

Багато філософів і психологів вважає, що лише таке відношення є справді людським, бо лише воно може породити справжнє співчуття, співпереживання. Наприклад, відомий німецький філософ В. Дільтей вважав, що відношення "Я і Ти" передбачає вміння людини стати на місце іншої людини, відчувати те, що може відчувати інша людина.

Можна однозначно стверджувата, що кожна людина на шляху свого самопізнання та самоутвердження повинна пройти школу такого врешті лише так можна увійти у реальне відчуття неподільності людського початку буття. Це не передбачає відмови від своєї індивідуальності; навпаки, лише там, де є така індивідуальність, де є усвідомлення ролі та значення людської самості, виникає потреба та реальна можливість будувати людські взаємини на основі відношення "Я і Ти". При цьому відношення "Я та Інший" переходить у відношення "Я і Ми ", тобто у відношення, в якому закони людської всеєдності вк яються єдино значущими в справі становлення людської особистосі» та її самореалізації.

 

14.4. Основні аспекти буттєвих виявлень людської особистості

Людська особистість реалізує себе через основні форми діяльності (див. розділ 12), фактично створюючи усе строкате багатство людської життєдіяльності. Але форми прояву особистості, напевне, так само невичерпні, як і її корені. Тому варто придивитися до цього спеціально.

Найперше виявлення особистості — це її активність, що, в кінцевому підсумку, виливається у творчість.

Оскільки особистість неповторна, остільки відбиток цієї неповторності лежить на всіх продуктах її діяльності. Досить яскраво це проглядається на прикладі мистецтва, оскільки справжніми творами тут визнаються лише ті, що постають оригінальними. Проте, як засвідчують спеціальні дослідження, неможливо вилучити елементи особистісних проявів із науки, із практичної діяльності, із людських стосунків. Здавалося б, науковець спостерігає за реальними процесами та явищами дійсності і виконує лише роль їх ретельного реєстратора, але насправді має значення, що саме він обирає в якості об’єкта дослідження, які використовує для його вивчення засоби, поняття, теоретичні принципи, нарешті, які назви він дає своїм відкриттям. Усе це задає певну інтелектуальну традицію в даній галузі науки, яка може виявитись вирішальною та доленосною для її подальшого розвитку.

У цьому сенсі людська особистість постає не лише джерелом творчої активності, а й носієм її результатів, при тому у подвійному значенні: з одного боку, особистість засвоює історичні здобутки інших поколінь та культурних традицій, а, з іншого боку, вона сама виявляється як їх опред-метнення та актуалізація. Тому врешті поза реальними якостями реальних особистостей не існує культурно-історичної традиції, наукової школи, історичного досвіду.

Як вже неодноразово зазначалося, для людини, тим більше -для особистості — найпершим предметом творчості постає вона сама, тому творчість, як вияв особистості, слід доводити до себе-творення (або самостворення): людська особистість, врешті, творить себе сама, а тому її необхідною ознакою постає потреба у самовдосконаленні.

В психології існують численні типології людської особистості; ми не будемо розглядати їх докладно, але нагадаю, що ще Арісто-тель поклав початок таким типологіям, виділивши чотири різновиди характерів {холерик, сангвінік, флегматик, меланхолік). К.-Г. Юнг зі проявами ділив особистості на інтровертів (більше спрямованих вглиб себе) та екстравертів (більше спрямованих на зовнішню активність). Представники дуже розповсюдженої сьогодні течії соціоніки поділяють людські особистості на численні різновиди в залежності від їх спрямованості та особливостей інтелектуальної діяльності (творці та виконавці, поети та мислителі та ін.). Всі ці типології активно використовуються у психологічній практиці.

У філософії на перший план виходять соціальні та історичні прояви особистості, де типологізуючі функції виконують такі ознаки, як "соціальна роль", "соціальний статус", "соціальна верства ". Історія засвідчує, що всі ці прояви відіграють колосальну роль у реальному житті як окремої людини, так і суспільства в цілому. При тому, як казали в Стародавньому Римі, не лише посада творить людину, а й людина творить посаду: особистість так чи інакше індивідуалізує певну соціальну посаду або роль, оскільки в ній ніколи не розчиняється.

Щоправда, з давніх часів існує стійка тенденція вважати, що справ-• жня, творча, розвинена особистість стоїть поза всіма ціми соціальни■ ми обмеженостями, сприймаючи їх як умовні. Наприклад, поза соц-J іальним статусом знаходився Сократ; Христос закликав людей бути дітьми, які також знаходяться поза соціальними рангами.

Проте в реальному житті суспільства кожна людина набуває соціальних якостей (проходить соціалізацію) лише включаючись у виконання тих чи інших соціальних функцій. Соціальні верстви визначаються характером соціальної діяльності, заможністю, юридичним статусом (наприклад, дворяни, чиновники, підприємц соціальні ролі — характером соціальної функції у відношенні до інших людей (наприклад, соціальна роль дбайливого батька, нареченої, службовця, представника влади та ін.). В усіх зазначених виявленнях людська особистість так чи інакше засвідчує свій рівень, свою зрілість, свої активність та обдарованість. Проте, якщо вона виходить на рівень глибокого усвідомлення тих типів людських відношень, які ми характеризували через відношення "Я та Інший", "Я і Ти", "Я та Я", то елемент вселюдськості так чи інакше починає проявлятися в ній як провідний та вирішальний. Можна стверджувати, що якщо розуміти філософію як своєрідну "топографію" людськості, то особистість при цьому постане як основний компонент такої топографії.

Досить відчутного поширення набувають в наш час так звані гендерні дослідження, які стосуються з’ясування відмінностей в інтелектуальних та соціально-дійових проявах між чоловіками та жінками. Засновник цього напряму досліджень англієць Ентоні Гіденс почав доводити, що відмінності в поведінці, в самоідентифікації, в самопроектах та претензіях чоловіків та жінок зумовлені не статтю, а соціальними чинниками — традиціями, вихованням та ін. Відповідно, було висунуте гасло сприяти переходу від неправильної, орієнтованої на чоловіче цивілізації до цивілізації, де між чоловіками та жінками будуть усунуті штучні та невиправдані розмежування. Гендерні дослідження були поширені на сферу культури, соціальної та політичної діяльності, навіть — на дослідження в галузі епістемології. В останньому випадку почали вивчатися особливості побудови інтелектуальних процесів та структур представниками різних статей. В цілому не можна не визнати виправданості, цікавості та корисності тендерних досліджень; можливо, їх результатом стане виправдане порівняння жіночого та чоловічого, так багато разів обіграного в анекдотах та байках різного типу. Проте прихильники усунення відмінностей в соціальних та культурних статусів жінок та чоловіків не враховують однієї простої речі: такі відмінності не були внесені в суспільно-історичний процес ззовні або штучно; навпаки, вони виникли стихійно, спонтанно, ніби самі собою. Це значить, що під ними існувала серйозна основа.

Можна погодитись із тим, що сучасний стан суспільства дозволяє максимально здолати такі відмінності, але не можна погодитись із характеристикою останніх як невиправданих, умовних, спричинених злою волею однієї частини людства. Така ситуація із тендерними дослідженнями змушує звернути увагу ще на одну сторону реальних виявлень особистості: якості особистості не підвішені в невагомому просторі, вони є властивостями реальної живої людини. Навряд чи можна вважати, що характеристики особистості ніяк не пов’язані із біологічними та психологічними властивостями людини, скоріше навпаки: оскільки інтелектуальні, духовні процеси виникають на грунті біо-психічних, остільки між тими та іншими існують взаємні переходи та впливи. Духовне вище від психічного, а тому від нього максимально вільне, принципово самодетерміноване. Але духовне перш за все обернене до біо-психіч-ного, ним трансформується, його враховує. Дослідження процесів становлення людської самоідентифікації засвідчує, що діти ідентифікують себе спочатку на основі власних тілесних характеристик та проявів, а потім — на основі психічних. Багато чого в засадах нашої особистості накопичується на основі живих вражень, якихось первинних імпульсів, яскравих та неповторних образів, що досить органічно поєднані із відчуттями, тілесними рухами, емоціями та ін. Тому своїми оригінальністю та неповторністю людська особистість багато в чому завдячує миттєвостям та неповторностям наших живих відчуттів, інтуїцій та вражень. Все це входить в нашу духовну біографію, а остання постає основою нашої самоідентичності.