Особливості розвитку української філософії XX ст.

На початку XX ст. українська культура, як і культура Російської імперії в цілому, перебувала у стані бурхливого розвитку та оновлення. В Україні поширювались ідеї найновітніших західних філософських концепцій (нео-кантіанства, феноменології"), виникали нові напрями розвитку гуманітарної думки. Проте, як відомо, цей процес був перерваний Жовтневим переворотом у Росії (за офіційною радянською версією соціалістичною революцією).

Проголошення Української народної республіки (1918) створило небачені раніше можливості для розвитку української науки. Протягом 1918 р. одна по одній засновувались вітчизняні наукові інституції: Державний архів, Архео-логічний інститут, Археологічна комісія, Академія наук. У навчальних закла-дах були утворені кафедри української мови, історії, права. Усе це дозволило започаткувати на систематичних засадах гуманітарні дослідження, у тому чис-лі — й філософського спрямування. У цей час …
плідно працювали видатні діячі української науки М.Грушевський, В.Винниченко, В.Вернадський, 1. Огієнко, С Єфремов, А. Кримський та багато інших. Однак, цей період виявився дуже короткочасним. Встановлення радянської влади в Україні обірвало природний процес формування національної державності й відповідних їй наукових інституцій. Значна частина вітчизняної інтелігенції була змушена емігрувати. У різних країнах Європи, в яких вони знайшли притулок (передовсім у Чехії, Австрії, Польщі, Німеччині, Франції), їм вдалося продовжити розпочаті на Батьківщині наукові дослідження.

*■ Отже, у XX ст. українська філософська думку, переживши короткий період зльоту, надалі розвивалась трьома потоками: в Україні (радянській та Західній) та в діаспорі — за межами України. В цілому за межами України українцями було створено 46 навчальних та наукових закладів, у тому числі Український вільний університет у Відні (1920 p.), пізніше перенесений у Прагу, а потім — у Мюнхен.

Серед мислителів, ідеї яких істотно вплинули на стан філософської думки в Україні, перш за все слід назвати В. Зеньковського (1891 — 1962), який читав у Київському університеті курси психології та логіки та зробив суттєвий внесок у вивчення історії руської філософії, у розуміння співвідношення філософії та релігії (у 1919 р. виїхав у Югославію); Г. Флоровського (1893-1979), відомого історика Церкви та релігійного світогляду (також виїхав за кордон); відомого філософа київського походження//. Шестова (1866-1938), надзвичайно цікавого творця власної релігійної версії філософії екзистенціалізму; О. Гілярова (1855 -1938) — у певний час професора Київського університету, видатного історика античної філософії, історика західної філософії. О. Гіляров вважав дух виявленням внутрішніх можливостей та потенцій природного універсуму, тому саме через осмислення суті духовного ми можемо наблизитись до розуміння дійсності. Фундаментальне дослідження О. Гілярова "Источники и софисты. Платон как исторический свидетель" по сьогодні залишається одним із кращих досліджень на цю тему у світовій філософії.

Всесвітнього значення набули ідеї Володимира Вернадського (1863-1945) — видатного українського природознавця, академіка, першого президента Української академії наук в 1919— 1921рр. Працював в галузі мінералогії, геохімії, І біогеохімії, біології, гео-логії, гідрогеології. Результати наукових досліджень вчений вик-лав у численних працях (усього понад 400).

В.Вернадський створив принципово нове вчення про біосферу, яку він визначав як "організовану оболонку земної кори, нерозривно пов ‘язану із життям ". На його думку, близько 4 млрд. років тому геологічні утворення на Землі підпали під дію певних (катастрофічних) змін, унаслідок яких утворилась жива речовина. Завдяки цьому геосфера перетворилась у біосферу, що спри-чи-нило якісно новий стан земної оболонки. Завдяки новоутвореній живій речовині стало можливим ефективне засвоєння енергії Сонця, а це, у свою чергу, прискорило еволюційні процеси на Землі. Структурний елемент біосфери — жива речовина. Середовище її збереження становить собою так зване "поле існування життя ". Завдання науки полягає в тому, щоб визначити необхідні для фізичного збереження "поля життя "параметри. УХІХ-XX cm. людство перетворилось у загальнопланетну силу, дія якої співмірна із дією геологічних планетних сил. Діяльність суспільно організованих розумних істот привела до утворення надскладної системи "ноосфери " (від грецького слова "ноос"- розум), центральною ланкою якої є наділена розумом людина. За цих умов виключно загострилась ситуація в біосфері постала проблема збереження біосферних процесів, які були і є головною умовою збереження життя на землі. Порушення цих процесів з неминучістю приведе до руйнування природних об’єктів. Саме цей процес лежить в основі сучасної екологічної ситуації й зобов ‘язу є людство вжити всі можливі заходи для припинення нищення біосфери. В. Вернадський передбачив у зародку ще одну проблему виснаження природних ресурсів. Як можливий варіант розв’язування цієї проблеми вчений бачив розробку механізмів штучного виконання у стислі терміни тих геохімічних процесів, на які природа затрачує тисячі років (останні думки вченого набули реального значення лише сьогодні). Особливого значення за сучасних умов набуло питання про моральну відповідальність вченого за наслідки своєї наукової діяльності. "Питання про моральний бік науки" самим життям поставлене на порядок денний. Це, на думку В.Вернадського, зобов’язаний усвідомлювати кожен дослідник. Усвідомлення цієї обставини, розуміння того, що наука може служити "для блага людства ", а може стати і засобом у руках соціально небезпечних сил, "повільно й неухильно змінює наукове середовище ".

загрузка…

1* У радянській Україні філософія, як і інші гуманітарні науки, перебувала під особливим контролем партійних органів і була перетворена ними у засіб обґрунтування комуністичних догм. Опрацювання класичної філософської проблематики стало неможливим. Філософію оголосили "класовою наукою", теоретичною і методологічною основою марксизму. Все, що не вписувалось у марксистську систему ідеологічних координат, переслідувалось і радикально винищувалось. Те саме стосувалось і усіх інших сфер духовного життя. Красномовний приклад: в період між 1930 і 1938 pp. з 259 українських письменників публікувалися лише 36. Куди поділися інші — невідомо. Проте і за таких умов філософи, що залишились в Україні, продовжували розпочаті раніше дослідження. Перш за все вони вивчали погляди Г. Сковороди, суспільно-політичні позиції Кирило-Мефодіївського братства, методологічні засади природознавства. Достатньо активно опрацьовувались проблеми логіки та соціології. Далеко не всі вчені поділяли погляди фундаторів комуністичної док грини. Значна частина університетської інтелігенції висловлювала незгоду з матеріалістичним розумінням історії, марксистськими законами суспільного розвитку, а саме це й було визначене офіційними колами як предмет філософських досліджень.

Провідними філософськими установами в Україні у 30-х роках стали: кафедра філософії Українського інституту марксизму-ле-нінізму, на якій працювали В. Юринець, В. Асмус, Р. Левик, Я. Розанов, та кафедра соціології того самого інституту, співробітниками якої були С. Семківський, Т. Степовий, Ю. Мазуренко, А. Хвиля, 77. Демчук.

Філософські пошуки пожвавились після того, як 1937 року 1 був створений Інститут філософії і природознавства, 9 що проіснував до 1939 р. Проте доля більшості вчених цього Інституту склалася трагічно: вони були репресовані. Найпомітнішим явищем у духовному житті України 30-х років стала знаменита літературна дискусія, започаткована М. Хвильовим, та "українізація", натхненником якої став М. Скрипник. Микола Хвильовий (1893 1933) — провідний український письменник тридцятих років. Окрім прозових творів йому належать "Думки проти течіГ, у яких викладена далекоглядна культурологічна концепція. Письменник вів мову про болючі проблеми національного буття, шляхи національно-духовного відродження України. 30 квітня 1925 р. він видрукував у газеті "Культура і побут" (Харків) статтю "Про сатану в бочці", яка й започаткувала літературну дискусію, вершиною якої став заборонений радянською владою памфлет "Україна чи Малоросія" (1926). М. Хвильовий у цих працях гранично чітко поставив питання про світоглядну орієнтацію України. Запропонований ним варіант-це "психологічна Європа", край грандіозної цив ілізації, Батьківщина таких геніїв, як Гете,Дарвін, Байрон, Ньютон. Перспективи для дійсного відродження України він вбачав в утвердженні так званого "романтичного віталізму", тобто своєрідного відчуття життя, наділеного активною, творчою одухотвореністю. Україна має можливість реалізувати цю перспективу, вона не витратила свій духовний потенціал. Послуговуючись марксистською термінологією, автор спробував обґрунтувати право України на незалежність. Він писав, що

* "самостійна Україна " може існувати тому, що "цього вимагає залізна й непереборна воля історичних законів ". На думку М.Хвильового, інтелігенція мусить "негайно стати на боці активного молодого українського суспільства…" Літературна дискусія набула гострого політичного забарвлення. До спростування М.Хвильового підключились партійні ідеологи (В.Затонський, В. Чубар, Л.Хвиля та інші). Особисто Й.Сталін скерував в Україну листа (24.04.1926), сповненого різких оцінок як самої дискусії, так і особисто М.Хвильового. "Дискусію" перевели в площину цькування української інтелігенції, що скінчилось фізичною розправою з її учасниками. Гнаний владою, М.Хвильовий покінчив життя самогубством.

На західноукраїнських землях у міжвоєнний період опрацьовував історіософську концепцію В’ячеслав Липинський (1882 1931). У працях "Листи до братів-хліборобів", "Релігія і церква", "Хам іЯфет", у дослідженнях доби Б.Хмельницького він виклав своє бачення історичного процесу. Головним державотворчим чинником, на його думку, можуть бути та й завжди були елітарні аристократичні кола, котрі зобов’язані, спираючись на свої знання й організаційні можливості, сприяти розв’язанню суспільних проблем. Оптимальною для України фор-В ‘ячеслав мою державного устрою мислитель вважав монархію, яка ус-Липинський падкувала б аристократичні традиції княжої Київської Русі та шляхетні засади часів козацтва. Одночасно він високо оцінював духовний потенціал селянства, розуміючи його як носія національної ідеї, безкомпромісну суспільну силу, основу майбутнього відродження України.

Видатним історіософом був Юрій Липа (1900-1944), уродженець Одеси, що зростав і навчався у Кам’янець-Подільському, Познані, Варшаві й був убитий енкведистами на Львівщині наприкінці війни. Прижиттєву славу дарували авторові філософські праці: "Українська доба" (1936), "Українська раса" (1937), "Призначення України" (1938), "Чорноморська доктрина" (1940), "Розподіа Росії»’ (1941). Центральним поняттям у його теоретичних побудовах було поняття "раса", котру він розумів як певний психологічний тип

людини, етнопсихологічні якості, зрештою як духовне начало в людині. Фундаментом його творчості стала настанова Г. Сковороди "Пізнай самого себе ". З позиції власного "Я" можна і слід зрозуміти дійсність і утвердити себе в ній як представника певного роду і народу. Автор застерігав від пристосування до української дійсності чужих (сторонніх) ідеологічних доктрин, які не мають шансів прижитися на вітчизняному ґрунті і спричиняють неадекватне (спотворене) трактування української минувшини, дійсності та майбутнього. Коли береться чужий взірець за норму, українці обов’язково видаються "якимись не такими". Саме в цьому полягає причина одвічної української біди комплексу меншовартості, синдрому "малоросійства".

У міжвоєнний період на західноукраїнських землях активно пропагувалась і марксистська соціологічна доктрина. її прихильниками були С. Тудор, В. Бобинський, П. Козланюк, А. Крушелъницъкий, В. Левинський та інші ідеологи комуністичної партії Західної України.

Відчутний вплив на вітчизняну суспільно-гуманітарну думку справив глибокий аналітик і дуже своєрідний мислитель Дмитро Донцов (1883-1973).

З-під пера мислителя вийшла низка праць; деякі з них стали засадами українського націоналізму. Всі ці праці позначені пристрасною аргументацією, динамізмом, ерудицією, інтелігентністю, переконливістю. Крізь усі праці послідовно проведена ідея самостійної, сепаратистської української держави.У філософському плані Д. Донцов сповідував позицію волюнтаризму, схиляючись до дум-Дмитро Донцов ки, що в самій нації вирішальна роль належить еліті, завдання якої полягає у тому, щоби своїми фанатизмом та силою волі змусити народ стати рішучим та незламним. Досить очевидним постає спорідненість думок Д. Донцова ідеям радикального ніцшеанства. Посилаючись на Ф.Ніцше, Д.Донцов засуджує "товариськість" як слов’янську рису, а натомість закликає: "Бути невблаганним і твердим до себе, щоб бути невблаганним і твердим до ворожих спільнот, і сил зовнішнього світу, і власної спільності" (Донцов Д. Дух нашої давнини. — Дрогобич, 1991. — с 207,211). Значний резонанс у західноукраїнському суспільстві міжвоєнного періоду мали погляди релігійних філософів. У Львові працювала духовна академія, видавався журнал "Богословія", в якому постійно друкувались філософські дослідження. Релігійна філософія розвивалась у контексті загальноєвропейської течії неотомізму, поділяючи засадничі позиції цього духовного напрямку. її відомими представниками були А. Шептицький (1865-1944), Г. Костельник(тО-1946),Й. Сліпий (1892-1992).

У міжвоєнний період за межами України працювала ціла низка талановитих вчених, що мають напрацювання у галузі філософської думки. Серед них слід назвати Д. Чижевського, І.Лисяка-Рудницького, О.Кульчицького.

більший вплив ідей на історичний розвиток схилявся до визнання вирішальної ролі людської особистості в історичному процесі ірраціональну волю розглядав як основну силу індивідууму, суспільства, народу ратував до повернення до джерел національних традицій, до узвичаєних норм, закорінених у глибинах генетичноїпам ‘яті етносу

У повоєнний період в галузі філософських досліджень в Україні сталися позитивні зрушення. 1944 року в Київському університеті створили філософський факультет. У 1946 р. відновив діяльність Інститут філософії Академії наук України. Завдяки цьому в Україні виховано декілька поколінь фахівців, котрі давали (і дають зараз) ґрунтовну філософську освіту студентам усіх вищих навчальних закладів. Ситуація істотно поліпшилась у 60-х роках під час Хрущовської "відлиги" й активної діяльності "шістдесятників". Філософи чи не вперше отримали можливість висловитись із тих питань, котрі раніше підлягали партійній забороні.

Філософський факультет (до речі — єдиний тоді в Україні), а пізніше -Інститут філософії очолив талановитий вчений П.Копнін. Йому вдалось згуртувати довкола себе науковців, яким було притаманне новаторське ставлення до філософських пошуків, прагнення шукати істину, а не служити партійному клану. Саме в цей час були глибоко опрацьовані проблеми теорії пізнання, наукової методології, історії філософії. У 70—80-і pp. філософська думка в Україні починає розроблятися новою генерацією вчених. Вони почали активно досліджувати світоглядну проблематику, поширюючи її на процеси пізнання, мислення, різні сфери інтелектуальної діяльності, залучаючи до таких розвідок досягнення зарубіжної філософії. Відчутних успіхів у розробленні власних філософських концепцій та підходів досягли доктори філософії В. Шинкарук, В. Танчер, Л.Левчук, В.Босенко, І.Бичко, В.Кудін, Б.Кубланов, М.Попович, В. Колодний, Н.Парнюк та інші.

Наприкінці 90-х pp. багато філософів взяли активну участь в демократичному русі, виступили ініціаторами утворення обласних організацій національно-демократичних партій. Після здобуття Україною незалежності (1991) переважна частина професійних філософів долучалася до теоретичного опрацювання процесів українського державотворення. Увагу дослідників привернули наступні фундаментальні проблеми: шляхи етногенези та націоге-нези; шляхи, форми і методи духовного відродження; шляхи розбудови громадянського суспільства; демократичні засади суспільного життя; українська національна ідея; релігійна ситуація в Україні тощо.

Щоправда, за умов певного економічного занепаду, викликаного необхідністю глибинних перетворень у самих засадах економічного життя українського суспільства, даються взнаки і певні негативні для розвитку філософської думки тенденції; гак, наука взагалі, а гуманітарні науки особливо, фінансуються за так званим "залишковим принципом".

* За умов, коли на перший ігіан в суспільних процесах виходять проблеми міжіндивідуальних стосунків, коли людський чинник життя набуває небувалої ваги, роль філософії в житті суспільства недооцінюється, а це загрожує нам певною духовною деградацією. До того ж у питаннях про формування наукових кадрів запанував чиновницький підхід, коли в ситуації економічної скрути науковцям не полегшують, а, навпаки, ускладнюють шлях до наукових надбань, підвищення професійного рівня тощо. Проте, будемо сподіватися, що ці труднощі є тимчасовими; українська філософія тільки виходить на шлях власних надбань; перед нею — історична перспектива, і хочеться вірити в те, що вона зможе її використати і поповнити вітчизняну духовну культуру здобутками, гідними історії світової філософії.

СУТТЄВО

Висновки

Українська філософія, хоча її теорії у своїй більшості і не здобули світового визнання та поширення, органічно вписана в історію українського народу та його духовної культури; вона була присутня на всіх основних етапах української історії і відігравала важливу роль у розвитку громадської думки. Постаючи переважно внутрішнім культурним явищем, українська філософія постає концентрованою формою виразу особливостей національного характеру та світосприйняття українців, їх суперечливих одвічних прагнень, їх самоусвідомлень та ціннісних орієнтацій. Внаслідок цього українська філософія має цілу низку особливостей, що, почавши формуватися за часів Київської Русі, зберігають свою значущість і по сьогодні. В умовах наявності самостійної української держави перед філософською думкою України відкриваються нові, небачені раніше перспективи, і лише майбутнє покаже, чи змогла українська інтелектуальна еліта використати їх належним чином.

ТЕМА 11